ПЕРЕМАГАТЬ І ЖИТЬ!.. Літературний вечір у Центрі української культури

ПЕРЕМАГАТЬ І ЖИТЬ!.. Літературний вечір у Центрі української культури В нас клятва єдина і воля єдина.

Єдиний в нас клич і порив:

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!

(«Клятва» М. Бажан)

У Центрі української культури тепло і затишно, відчувається урочиста піднесена атмосфера, а тривожний голос співачки Ольги Павловської та кадри воєнної кінохроніки переносять присутніх у засніжені степи, де 70 років тому йшли у бій солдати…

Так розпочався літературний вечір «Перемагать і жить», на якому йшлося про визволення України від німецько-фашистських загарбників. Майбутні вчителі, а нині студенти кафедри української філології, розповідали про події, що відбувалися 70 років тому: восени 1944 року 28 жовтня було завершено визволення України від німецько-фашистських загарбників.

6 листопада далекого і грізного 1943 року війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії Миколи Федоровича Ватутіна звільнили Київ від німецько-фашистських окупантів, а наш земляк Василь Андрійович Толоченко, житель села Терновка, підняв над містом прапор Перемоги. Відтоді столиця України місто-герой Київ відзначає День визволення.

Внесок українського народу в перемогу над фашистською Німеччиною був вагомим та багатогранним: це значний економічний потенціал України у війні, активна і масова участь населення республіки в лавах регулярної армії та в партизанському і підпільному русі, а також діяльність представників української науки і культури.

Вже у перші тижні війни розпочалась евакуація підприємств у східні регіони Радянського Союзу: на Урал та до Сибіру (близько 400); ще близько 150 підприємств запрацювало в Казахстані та в республіках Середньої Азії. Такі гіганти промисловості, як київський «Арсенал» (Урал), Харківський турбінний завод ім. С. М. Кірова (Свердловськ), Мелітопольський верстатобудівний (Актюбінськ), Харківський тракторний (Рубцовськ), Криворізький металургійний завод ім. В. І. Леніна (Нижній Тагіл), Сталінський «Червоний тигель» (Новосибірськ), Одеський верстатобудівний (Стерлітамак), Ворошиловградський завод вугільного машинобудування (Караганда) були переобладнані для танко- і авіабудування, виробництва боєприпасів. Військово-промисловий потенціал швидко зростав. Незважаючи на важкі умови (12–15-годинний робочий день, праця без відпусток і вихідних, матеріально-побутові труднощі), трудівники тилу працювали самовіддано, втілюючи в життя гасло: «Все для фронту! Все для перемоги!»

До бою звелась богатирська дружина

Радянських народів-братів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!

Так писав український поет Микола Бажан у перші дні війни у вірші «Клятва».

Завдяки праці в тилу зростала міць діючої армії Радянського Союзу. Червона Армія   поповнювалась вихідцями з усіх територій країни; вагому частку в ній складав і український народ. Вже в перші місяці війни до лав Червоної Армії і Військово-Морського Флоту було направлено понад 2,5 млн. чоловік. У перші дні війни до військкоматів Донецької області прибуло близько 20 тис. добровольців, Дніпропетровської – більш як 7 тис. чоловік, в Києві – понад 52 тис. патріотів. На території Харківської області в перші дні війни на фронт і до партизанських загонів було мобілізовано понад 300 тис. трудящих. Крім того, створювалися військові частини з людей, які не підлягали призову на фронт. У липні 1941р. в Харкові був утворений корпус народного ополчення, в який записалось до 85 тис. жителів. А всього у 12 областях республіки до народного ополчення вступило близько 1млн. 300 тисяч чоловік. У Харкові в перші дні війни створюються студентські батальйони. Патріотичний порив молоді був високим: на мітингу в Харківському державному університеті присутні заявили: «Ми готові замінити книжки на гвинтівки, сядемо у танки, в літаки. Зі зброєю в руках підемо захищати свою рідну Вітчизну». У складі студентського батальйону воювали Дмитро Білоус та Григорій Тютюнник – пізніше відомі письменники. Олесь Гончар – ще один доброволець – присвятив подвигу молоді один з кращих своїх романів «Людина і зброя».

Саме успішна праця тилу стала запорукою перелому в ході Великої Вітчизняної війни. Влітку та восени 1942р. війна перейшла у нову фазу – накопичення сил для організації масштабних наступальних дій. У листопаді 1942р. під Сталінградом, де 4 місяці точилися оборонні бої, радянські війська розпочали контрнаступ. Одним з його результатів став початок визволення України – 18 грудня 1942р. були визволені перші селища у Ворошиловградській (Луганській) області. А у лютому 1943р. Вперше було звільнено Харків – хоча під тиском переважаючих німецьких сил його довелося залишити.

Злам у війні на користь Радянського Союзу тривав. Наступним етапом визволення України стала Курська битва (5.07– 23.08.1943). Внаслідок її завершення 23 серпня 1943 р. Харків було визволено остаточно, а Червона армія продовжила наступ на Донбас.

Кульмінацією битви за Україну стала операція по звільненню Києва у вересні – листопаді 1943р. Необхідно було форсувати Дніпро, на правому березі якого німці спорудили лінію оборони – так званий «східний вал». Ставка Верховного Головнокомандування ухвалила рішення захопити плацдарм на правому березі Дніпра і розпочати переправу. Завершився штурм 6 листопада 1943р. – до 26-ї річниці Жовтневої революції. Останній етап визволення України пов’язаний із масштабним наступом радянських військ на Правобережжі та в Західній Україні у січні – жовтні 1944р. До найбільших операцій тут належать Корсунь-Шевченківська, де внаслідок оточення силами 1-го і 2-го Українських фронтів у лютому 1944 р. було ліквідовано 70-тисячне угруповання німецьких військ («Сталінград на Дніпрі»), а також Львівсько-Сандомирська і Карпатсько-Ужгородська операції, внаслідок якої 28 жовтня 1944р. відбулося повне визволення сучасної території України від загарбників.

Українці брали участь і в русі Опору за межами України. Так, Василь Порик – колишній лейтенант Червоної Армії – після втечі з концтабору Бомон організував у Франції 11 диверсійних груп. Під час ув’язнення він мужньо переносив тортури і зумів знову втекти з-під охорони. Ставши заступником командира окремого батальйону радянських партизанів, Василь Порик пізніше загинув у бою, віддавши життя за свободу Франції.(партизанські псевдоніми «Базиль», «лейтенант Громовий»; кавалер ордена Почесного Легіону, національний герой Франції, Герой Радянського Союзу, посмертно).

Загалом, за свідченнями різних джерел, у складі Червоної Армії проти німецько-фашистських загарбників вели боротьбу до 6 млн. українців, а у складі радянських партизанських загонів – від 200 до 500 тис. чоловік. В роки війни населення України складало 20 % всього складу Збройних Сил СРСР. Це є важливим свідченням внеску України в розгром фашизму.

Два з половиною мільйони українців було нагороджено радянськими орденами і медалями, 2072 з них були удостоєні звання Героя Радянського Союзу (32 – двічі, а уславлений льотчик Іван Микитович Кожедуб – тричі).

Важливі військові операції та вагомі перемоги на полях війни очолювали видатні полководці: Андрій Іванович Єрьоменко – командуючий Сталінградським фронтом; Родіон Якович Малиновський – командувач 2-ї гвардійської армії, яка в грудні 1942р. зупинила танки Манштейна, а потім командуючий 3-м і 2-м Українськими фронтами.  Михайло Петрович Кирпоніс – командуючий Південно-Західним фронтом, який в перші місяці війни вів оборонні бої за Київ і загинув під час виходу з оточення; Іван Данилович  Черняховський – один з наймолодших радянських полководців, пройшов шлях від командира дивізії до командуючого 3-м Білоруським фронтом, чиї війська 34 рази відзначалися в наказах Верховного Головнокомандування і який загинув під час Східно-Прутської операції у віці 38 років; Павло Семенович Рибалко – командувач 3-ї гвардійської танкової армії, яка відзначилась в битвах на Курській дузі, при визволенні Києва та в ході Берлінської і Празької операцій.

Нарешті, внесок України в перемогу значною мірою визначався і розвитком культури в роки війни. Художні твори, публіцистика, виступи діячів театру піднімали моральний дух армії і населення тилу.

Теми патріотизму, ненависті до загарбників, уславлення героїчного минулого і подвигів сучасності зайняли провідне місце в творчості Павла Тичини (збірка «Перемагать і жить», поема «Похорон друга»), Миколи Бажана (вірш «Клятва», «Сталінградський зошит»), Олександра Довженка (оповідання «Ніч перед боєм» та інші, що стали основою кіносценарію «Україна в огні»), Олександра Корнійчука (п’єса «Фронт»), Івана Кочерги (поема «Ярослав Мудрий»).

Студентки першого курсу Анастасія Макарова, Надія Стоянова, Анастасія Орлова та Дарина Журба перейнялися настроєм і чудово передали почуття автора, читаючи вірші з «солдатського» циклу Миколи Бажана «Сталінградський зошит» і «Київські етюди», що також посіли чільне місце у поезії війни.

Поет увічнив подвиг та ім’я молодого льотчика Миколи Гастелло, який скерував свій палаючий підбитий літак на колону фашистських танків в «Баладі про подвиг»:

Земля затрусилася, ворог закляк,

Як впав на колону вогненний літак;

Обагреним прапором полум'я й дим

Півнеба заслали, підвівшись над ним.

Так льотчик Гастелло загинув в бою.

Хай слава вінчає загибель твою,

Твій воїнський подвиг, наймення твоє,

Що в серці народу безсмертним стає!   (1941).

У період Великої Вітчизняної війни у діючій армії Микола Платонович був редактором газети «За Радянську Україну». Широкої популярності набули його поезії з «Сталінградського зошита»:

Він став на смерть. Він смертним боєм бивсь,

Шляхів назад не відав він віднині.

Він в землю вгризся, кров'ю й пилом вкривсь

На обороні волзької твердині.

Як непохитні витязі війни,

В огні, в диму стальної веремії

Стоять сини великої Росії

І України милої сини.

Казах, грузин стоять із ними рядом,

Узбек, таджик, вірмен і білорус.

Стоять, як мур, під рідним Сталінградом —

Незламний мур, і дружба, і союз!

Так, сповнені любові до рідної землі, до дітей та домівки, захищаючи духовні скарби предків, радянські воїни

Не знали страху, втоми і нестями.

Не раз в найтяжчі сталінградські дні

Гордились ми своїми земляками.

Ніхто з них не хитнувсь, не відступив, —

Вони боролись, юні і могучі,

На схилах Волги — за дніпрові кручі.

На сталінградських вулицях — за Львів.

Вони, йдучи в нечувані бої,

Б'ючись за всю Радянську Батьківщину,

Боролися за рідну Україну,

За волю й щастя, славу й честь її.

Завдяки таким творам навіть у найскладніші періоди війни серед народу зберігалась надія на зміну становища і остаточну перемогу. Письменники брали і безпосередню участь у боях; 39 з них віддали життя за Батьківщину: Юрій Оліферович Збанацький, Сергій Олександрович Борзенко, Борис Олександрович Котов та Іван Рачада (Іван Дмитрович Зайцев) за бойові заслуги стали Героями Радянського Союзу.

Навіть першокурсники знають, що література – це наше життя, історія держави відображена в художній формі, в художніх образах. Патріотизм воїнів, проявлений у боях, високий моральний дух радянських людей – це була наша головна перевага над ворогом, який прийшов глумитися над нашими цінностями:

День судний надходить. Замкнулося коло.

Ти станеш на суд, щоб свій вирок знайти

За влучене кулею пушкінське чоло,

За очі Тараса, що випік їх ти,

За Гете, якого укрив ти ганьбою,

За рани Бєлінського й муки Франка.

За скроню Шекспіра, пробиту тобою,

За глум з елладійця, сліпця й співака.

Ти вситив на їхнім високім підножжі

Свою озвірілу руїнницьку хіть.

Безумний, забув ти: при них на сторожі

Стоїть збройний муж, гнівний месник стоїть.

(«Біля університету»)

Кадри воєнної кінохроніки, що увічнили бої під Сталінградом та форсування Дніпра, вірші про мужність та героїзм радянських воїнів створили атмосферу духовного єднання всіх присутніх на літературному вечорі: студенти і викладачі університету, наукові співробітники Тираспольського об’єднаного музею, учні та вчителі РУТЛ-К, а також почесні гості – ветерани Великої Вітчизняної війни – перейнялися гордістю за наш народ, за його мудрість, щирість, самовіддану працю і жертовність у роки війни.

Зворушливою була розповідь ветерана Великої Вітчизняної війни, кавалера ордена Великої Вітчизняної війни другого ступеня Федора Михайловича Ліштаєва, який у далекому 1945 році 16-річним юнгою Червонопрапорної Амурської флотилії брав участь у закінченні другої світової війни на Далекому Сході. Там 2 вересня 1945 року мілітаристська Японія підписала капітуляцію, і кровопролитна війна закінчилась. Ведуча заходу В.І. Щербина зауважила, що через 70 років після тієї перемоги у світі по-різному оцінюють і трактують результати війни. Вона звернулась до присутніх з запитаннями, на які сьогодні можна почути різноманітні, навіть протилежні відповіді: яке значення для закінчення другої світової війни мали бомбардування американцями японських міст Хіросіми та Нагасакі? Яка держава зробила найбільший внесок у перемогу над фашизмом?

Цікавими були відповіді на ці питання учнів РУТЛ, студентів та ветеранів, безпосередніх учасників тих пам’ятних подій. Представники різних поколінь формулювали свої думки в одному напрямку – вони переконані, що увесь тягар війни винесли на своїх плечах народи Радянського Союзу. Саме колись єдина і міцна дружбою і патріотизмом народів усіх республік держава, як це говорилося у віршах цитованих поетів, понесла важкі втрати: більше 20 мільйонів життів – солдатів і мирних жителів. А знищені атомною зброєю міста Японії – це відверта демонстрація сили, залякування людей, виснажених довгими роками війни. Учитель історії РУТЛ Олександр Васильович Зайчук зазначив, що сьогодні треба пам’ятати уроки тих далеких вже від нас подій, шанувати подвиг солдат, партизанів і трудівників тилу, що здобули Перемогу, розбили лютого ворога у його лігві і повернули мир і свободу поневоленим народам. Адже наші солдати нагороджувались медалями за визволення столиць Європи, а на площах стояли пам’ятники радянському солдату-визволителю.

Микола Іванович Гричишкін нагороджений Орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, орденом Червоного прапора та багатьма медалями, пам’ятними та ювілейними знаками, учасник урочистих парадів, він бойовий старшина, артилерист-розвідник, був учасником боїв за визволення України та Придністров’я, учасник визволення Тирасполя та Ясько-Кишинівської операції, яка належить до 10 найбільш важливих у ході війни. Ветеран зауважив, що підготовка до форсування Дністра та звільнення Бендер тривала 4 місяці і здійснювалась 2 і 3 Українськими арміями.

Розповідь ветерана доповнила науковий співробітник Тираспольського об’єднаного музею, завідувач відділу культурної спадщини Надія Григорівна Погольша. Вона розповіла про роль у боротьбі з ворогом підпільників та партизан, групи яких діяли на окупованій території України та Молдавії. Підпільники Одеси, Тирасполя та навколишніх територій боролися разом з ненависним ворогом, допомагали один одному зброєю та продуктами харчування. Багато молодих людей були заарештовані і розстріляні у в’язницях Тирасполя та Рибниці в канун визволення. Братська могила на Цегельній Слобідці виникла в результаті масових розстрілів громадян у роки окупації Тирасполя в 1941-1944рр. В саду сільгоспінституту фашисти розстріляли і заживо поховали понад 4 тисячі мирних громадян, не тільки уродженців Придністров’я, але й учасників партизанського руху Житомирської, Вінницької, Миколаївської та Одеської областей України. Тут поховані підпільники групи «Партизанська іскра» села Кримка Миколаївської області та їх керівник Дар’я Дяченко, що удостоєна почесного звання Героя Радянського Союзу посмертно.

Ціною мільйонів життів – солдатів і мирних жителів, ціною сліз матерів, сиріт і вдів, руїнами міст і згарищами сіл завойована була Перемога, наш світлий сьогоднішній день…

Ми схиляємо голови перед подвигом радянського солдата, який зупинив жорстокого ворога і покарав його, знищив у його ж лігві, визволивши поневолені народи Європи.

Ми низько кланяємось і дякуємо Вам, шановні ветерани!

ПЕРЕМАГАТЬ І ЖИТЬ!.. Літературний вечір у Центрі української культури ПЕРЕМАГАТЬ І ЖИТЬ!.. Літературний вечір у Центрі української культури

Вузы партнеры